Психолог-волонтер: Якщо вчиняє самогубство свідомий солдат – чи це не дивно?

За офіційними даними, за минулий рік кількість небойових втрат серед учасників АТО перевищила кількість бойових. Найбільше із загиблих не в боях – суїцидів.

Чому така тривожна статистика? І чи всі самогубства є самогубствами? Чи навчилося наше суспільство жити в умовах війни? Чи сприяє воно поверненню захисників у мирне життя? Що відчувають хлопці після фронту і на що слід звернути увагу, аби не допустити трагедії? – у розмові кореспондента IA ZIK з психологом-волонтером Світланою Булкою, яка є авторкою проекту «Жива книга», у рамках якого в освітніх закладах проводяться зустрічі із бійцями АТО.

«Військовим потрібно надати сенс їх перебування там»

– Вражає, що станом на початок червня 2017 загалом близько 500 випадків самогубств серед учасників АТО, із них 40 стосуються Львівській області. Чому така тривожна статистика?

– Що таке суїцид? Це є кризовий психічний стан, який просто так не виникає. Я спілкувалася з військовими на цю тему. Вони сказали, що кількість самогубств військових не перевищує число самогубств цивільного населення, навіть, є дещо меншою.

Суспільно-політична ситуація впливає як на військових, так і на цивільних. Коли військовий повертається сюди, у нього є певні очікування. В рази реінтеграція військового є успішніша, коли відповідно налаштоване суспільство. А чи наше суспільство налаштоване на зустріч військових? Абсолютно ні. Бувають випадки, коли лунає фраза: «Я тебе туди не посилав».

А хлопці не хочуть чогось особливого. Їм потрібно надати сенс їх перебування там. Має бути масове суспільне визнання. Тут відіграють важливу роль нагородження, поіменне оплакування втрат усім суспільством, жалобні дні.

Згадаймо і піраміду Маслоу, основою якої є базові соціальні потреби.

На війну йдуть різні люди. Мотивовані потім повертаються і дають собі раду. Для прикладу, колишні військові відкривають піцерії, об’єднуються.

Є окрема категорія – бойове побратимство. Це щось особливе, не менш важливе, ніж родинні зв’язки. Є побратим, на якого він покладався і який себе показав там, в екстремальній ситуації. Відчуття там ідуть загострені, усе зайве відмітається. Там є правдиві, справжні відносини. Коли хлопці повертаються, стосунки і проблеми тут, порівняно із тим, що там, – це ерзац.

Хлопці повертаються звідти із загостреним почуттям справедливості. Чи є можливість його тут реалізувати? Це складно.

Родина має стати внутрішнім ресурсом. Чи у нас хтось працює серйозно з родинами? Тому, родина, замість стати внутрішнім ресурсом, інколи стає травмуючим чинником.

– Коли я раніше робила матеріал на тему самогубств військових, ветеранів АТО, читачі писали відгуки, що є і такі випадки, коли загибель чи вбивство військового видають за самогубство. Чи таке не слід відкидати?

– Звичайно. Хоча це на рівні здогадів. Занадто багато таких випадків. Це між собою мусується у волонтерському, ветеранському середовищі: якщо вчиняє самогубство мотивована, свідома, ідейна людина – чи це не є дивно? Багато знаків запитання…

– У таких випадках держава не надає допомоги сім’ям…

– Де справа стосується коштів – це дуже вузька стежинка. Там шукаються варіанти, як ці кошти зекономити. Але хіба це є спосіб, де варто економити? Запитань багато. Знову повертаємось до того, чи суспільно-політичний лад є сприятливим. Ні. І це теж є фактором.

«Коли кардинально змінюється поведінка людини, потрібно звернути увагу»

– Які люди належать до зони ризику щодо схильності до суїциду?

– Суїцид, передусім, може вчинити людина, якій бракує спілкування, бракує людей, з якими вона може проговорити те, що її болить, яка відчуває свою ізольованість.

Людина стає замкнутою, намагається віддати свої борги – не тільки грошові, певною мірою почувається винуватою. Стає такою собі «людиною у футлярі». Відбувається абсолютна зміна поведінки. Буває і таке, коли особа прийняла рішення здійснити це – вона стає метушливою, її всюди багато.

Львівщина відрізняється від інших регіонів релігійністю. Це є певним стримуючим фактором.

Коли кардинально змінюється поведінка людини, потрібно, щоб хтось на це звернув увагу.

Часто хлопці після полону кажуть: хотіли би щось забути, але не можуть. Тоді я їм наголошую: не робіть цього. Потрібно знайти когось, кому ви можете проговорити це стільки, скільки потрібно. Якщо ж відгородити у закапелках своєї пам’яті закарбоване горе, воно будь-якої невідповідної хвилини обов’язково вистрілить. Травмуючі спогади пропрацьовано тоді, коли про них згадуєш, а вони не викликають у тебе ніяких емоцій.

– Пані Світлано, хто є найкращим психологом для солдата на фронті?

– Передусім, коло побратимів. Далі наголошується на важливості заступників командирів з морально-психологічного забезпечення. Це є первинна психологічна допомога на полі бою. Бачу різницю там, де працювали капелани. Особливо у найскладніший перший рік війни, де працювали капелани, було дуже багато гарних відгуків. У 2015 році я запропонувала допомогу хлопцям, що перебували у реабілітаційному центрі обласної психіатричної лікарні. Для них було серйозним травмуючим чинником, коли на сході були бої, а тут … Доводилося пояснювати, що це туристичний мас-маркет.

– Паралельна реальність?

– Це не те що паралельна реальність, це абсурд. В одній країні такі полюси. Це якесь задзеркалля. Тоді я їм почала показувати Львів, який їх любить. Домовлялася з кав’ярнями, розказувала цікавинки. Коли ми ходили містом, обов’язково ішли у гарнізонний храм. Я завжди казала: хлопці, що би у вас не сталося, приходьте сюди.

«У кожного своя війна, у кожного свій полон»

– Можливо, причину великої кількості самогубств слід шукати ще у тому, що у військкоматах немає ретельного відбору кандидатів на військову службу? Якщо у 2014 році брали усіх підряд, це продовжується і досі?

– Я сама стикалася з такими випадками. Уявіть собі: людина зі своїми психологічними проблемами, невлаштованістю, особистою травмою потрапляє у пекло війни. Коли він повернувся сюди, він створив пекло вдома, причому, для улюбленої мами. Він не міг опанувати себе, але і не відчув потреби фахового спілкування з психологом.

Я казала цій мамі: раз ваша дитина не піде до психолога, ви мусите стати тою первинною психологічною допомогою. Я на побутовому рівні давала їй рекомендації.

– Чи на четвертому році війни налагоджена і працює система психологічної допомоги у війську, після повернення бійця додому? Чи це працює чітко, як годинник?

– Це все наразі розробляється і не набуло потрібних масштабів. Немає бачення на державному рівні. Добрих фахівців готує кафедра морально-психологічного забезпечення діяльності війська Академії сухопутних військ. Вони вже на полігонах готують людей до того, як вони будуть повертатися до мирного життя. Чим більше людина буде підготовлена, тим менше буде нерозумінь і болю. Хоча біль буде у будь-якому разі.

Соціум наш дуже різний, і дуже малий відсоток людей, що присутні у війні. Тим гірше для соціуму. У будь-якому разі, суспільство хворе війною.

– Головна роль у тому, щоби повернути батька, чоловіка до мирного життя, належить сім’ї. Як розпізнати близьким людям посттравматичний синдром, як допомогти?

– Фактично усіх хлопці, які повертаються з війни, травмовані. Але не конче усім потрібен психолог. Є різний рівень психологічної пружності, запас міцності. У будь-якому разі із зайвими розпитуваннями лізти не варто. Має бути активне слухання, якщо він хоче говорити. І ні в якому разі не заспокоєння, щоби не применшувати те, у чому він був, а ти не був. Чому хлопці схильні більше спілкуватися з побратимами – тому що вони в однакових берцях ішли одним шляхом.

Якщо алкоголь присутній щодня – це є потужний дзвінок.

Треба навчитися помічати щось хороше у щоденному житті. Я спілкувалася з чоловіком, який пройшов тяжкий полон першого літа війни. Він фактично був прикований до ліжка, але казав: «Я тепер багато радію. Вранці дивлюся у вікно – світить сонечко. Тішуся, що я його бачу, бо був час, коли я сидів у ямі і його не бачив. А ще я це сонечко бачу тому, що мені очі не викололи».

Потрібно формувати маленькі родинні перемоги, родинні радощі, оточити любов’ю.

– Яка специфіка повернення до нормального життя бійців після полону?

– Полони бувають різні, але це є дуже потужна травма – залежно від того, що людина перейшла. У кожного своя війна, у кожного свій полон. Але те, що з такими людьми потрібно працювати психологу – це однозначно. Щоби цей травмуючий досвід перевести у життєву історію: мені це випробування було дано, і я його пройшов. Якщо я це все пройшов, мені до снаги подолати і всі наслідки.

– Чи такий психологічний супровід надається бійцям після полону, чи вони залишені напризволяще – на власні родини?

– Не можу говорити про це, бо це конфіденційні речі. Буває по-різному.

«Подекуди про війну навіть непристойно говорити»

– Чи навчилося українське суспільство жити в умовах війни?

– А хто наше суспільство готує? Ніхто. Виникла ідея – поєднати військових і шкільне середовище. Заснували проект «Психологічні аспекти військово-патріотичного виховання «Жива книга». Почали робити це у львівських школах і вже у вишах. Я модерую ці зустрічі у школах як психолог. Зі мною приходить хтось із бійців. Кожну тезу він підкріплює своїми життєвими історіями. Солдати – дуже потужні вчителі. Ми приходимо і розповідаємо: війна – це не романтика, не пригода, а це є жах, біль і втрата бойових побратимів. Перший бій – рубікон, коли дуже складно себе опанувати.

Зараз діти не мають поняття, що таке справжні товариські стосунки. Великий відсоток дітей – неприйнятих, відкинутих. Солдат розказує дітям, що таке бойове побратимство. Це, коли ти поранений тягнеш на собі тяжкопораненого товариша, ризикуючи своїм життям. Солдати наголошують: це вже на все життя. Коли тобі хоч серед ночі подзвонить бойовий побратим – ти зробиш усе для нього. І це багато чого вартує.

В одній із шкіл були хлопці, які робили селфі на висотках із небезпекою для життя. Коли ми зібрали книжки для поранених у львівському госпіталі, я взяла цих дітей, схильних до девіантної поведінки. Ми пішли спочатку в гарнізонний храм, вшанували хлопців, які пішли у засвіти. Тоді пішли у «Книжкову сотню», взяли ящики з книгами і пішли до шпиталю. Школярі допомогли дівчатам «Книжкової сотні» розносити книжки по палатах. Коли вийшли ці школярі, я їм сказала: «От ти ловив адреналін, ризикував життям безглуздо, а тепер ти бачиш тих людей, які ризикували своїм життям заради тебе – щоби ти у мирному місці міг спокійно вранці йти до школи, вертатися додому і бути впевненим, що твій будинок стоїть. Чи ти маєш право саме отак розпоряджатися своїм життям?». Це був потужний виховний момент.

Так ми формуємо суспільство завтрашнього дня. А солдати, коли бачать очі цих дітей, розуміють сенс свого перебування там.

Започатковано проект «Університет і війна» – зустрічі студентів з ветеранами АТО. Як я мотивувала бійців до участі у проекті: ваша особиста історія – важлива частина новітньої історії України. Практично усі хлопці погодилися на це інтерв’ювання.

Для бійців, які повертаються, потрібні реінтеграційні заходи.

«Прийшлось воювати з львівською владою, щоби встановити табличку Героєві»

– Що найбільше ранить бійця після повернення у мирне життя? Дехто каже: ми воювали, а тут нічого не змінюється чи змінюється дуже повільно…

– Їм тяжко зрозуміти відмежованість у суспільстві. Ви знаєте, подекуди про війну навіть непристойно говорити…

Хочу сказати, що встановити табличку вшанування пам’яті загиблим героям у Львові дуже складно. Така історія трапилася із медиком Тарасом Стельмахом, який загинув під Іловайськом влітку 2014 року, супроводжуючи поранених у санітарній машині. Йшлося про встановлення таблиці у на фасаді школи, де він вчився (тепер гімназія «Престиж»). Була ціла війна з нашою владою. Це був 2015 рік. Ми звернулися у червні, а вирішилося питання аж у грудні, у січні встановлювали. Мені було дивно, коли все було узгоджено, а ніяк не могли пройти останню комісію.

У серпні цього року ГО «Меморіал», долучилися й інші ГО, подали листа міському голові Андрію Садовому, голові ЛОДА Олегу Синютці з проханням спростити алгоритм виготовлення тих табличок. Має бути уніфікована табличка. Коли звертається родина або школа – протягом трьох місяців має бути встановлено.

Зараз пропагується військово-патріотичне виховання. А для встановлення таблички потрібна ціла проектна документація. Пройти усі управління і комісії – доволі складно.

– Часом здається, що бути справді небайдужими, зрозуміти увесь біль можуть тільки люди, яких війна торкнулася безпосередньо, чиї родичі були чи є у зоні АТО?

– Я від кількох бійців чула: «Тут би все змінювалося у рази швидше, якби з кожної родини хтось пішов на війну». Справа у тому, що у мене з родини ніхто не був на війні. Тим не менше, так сталося: Майдан, війна, і все пішло само собою. І я знаю цілу низку таких людей.

ИСТОЧНИКhttp://zik.ua/
ПОДЕЛИТЬСЯ